У народу відсутнє справжнє прозріння, тому так і живемо
ДУМКА. Прозріння народу потрібне не лише для розбудови нації, а передусім – для розбудови держави.
Коли і де звернули не туди – досі не розібралися
Підзаголовок публікації випливає із сказаного співаком Святославом Вакарчуком, коли він збирався йти в президенти, а потім обмежився депутатством. Та ці «золоті слова» швидко загубилися в героїзованій тріскотні. Втім, таке завдання для української нації ставилося ще до одержання Україною незалежності.
Пошлюся на матеріали установчого з’їзду Руху, опубліковані в газеті «Літературна Україна» від 12 листопада 1989 Року. Цитую з доповіді голови Мандатної комісії Юрія Цекова: « … закликати чесних синів і дочок України до Руху за демократичне оновлення суспільства, за розквіт економіки та культури, за соціальну справедливість…».
Чергові гасла, і на них звернув увагу академік Ігор Юхновський: «Крім тих політичних гасел, які тут звучали сьогодні і які нас сильно запалюють, повинні бути ще гасла інші, а саме, гасла господарської перебудови, через те, що ми маємо створити державу конкурентоздатну як в культурному, так і в господарському відношенні, … здобути економічний суверенітет».
Академік вказав і на таке: «Ми повинні клопітливо й кваліфіковано шукати на виробництвах розумних, знаючих організаторів виробництва і керівників. Без допомоги інженерних кадрів республіки, без поширення Руху на інженерні кадри Рух видихнеться…».
І він справді видохся. Про деякі причини можу говорити, посилаючись не тільки на публіцистику початку 90-х, а й на власне спостереження, передусім за бурхливою діяльністю керівників Руху, котрі засідали у парламенті першого скликання, до якого і я причетний. Відразу наголошу: вони записали самі себе до найбільш «правильних» патріотів і з небувалою навалою взялися за прозрівання народу для розбудови нації. Єдино ж правильним засобом промивання мізків співвітчизників визначили героїзацію історичних постатей і подій. Супроводжувалося це нищівним засудженням того, що робилося за «злочинного режиму», в якому самі жили, вчилися, певних висот добилися. Та найгірше – швидко забули про «розквіт економіки», про «економічний суверенітет», про «розумних і знаючих організаторів виробництва і керівників».
Більше того, за право називати себе більшим патріотом, ніж хтось інший, розгоралася непоодинока гризня, і навіть між лідерами народного руху, відомими поетами Борисом Олійником і Дмитром Павличком, про що писала «Народна газета» (червень 1991 р. – видання Народного Руху). Не говорю вже про внутрішні, руйнівні чвари між В’ячеславом Чорноволом і його найближчими соратниками.
Сучасні ж горе-патріоти пояснюють нинішній провальний безлад в Незалежній давно заяложеною причиною: суспільство на зорі незалежності не туди повернуло, не обравши Чорновола президентом. А де гарантія, що внутрішньорухівська колотнеча і лозунгове прозріння народу не призвело б до ще гірших наслідків? Адже вже тоді самопризначені патріоти бачили Рух єдиною панацеєю від усіх бід. А це не що інше, як ідеалізація, шлях до моральної деформації, амбіційності й диктату, прояву екстремізму, що заповнює прогалини в знаннях і аналізі.
На превеликий жаль, і за майже тридцять років вишиванкові патріоти не позбулися кавалерійського стилю атаки на все, що вони вважають неправильним, неукраїнським, хоч самі здатні лише на руйнування добрих справ, започаткованих і втілених у життя суспільства за часів радянської влади чи «неправильних» попередників. І не оглядаються на результати своїх «патріотичних атак».
Протягом трьох десятиліть так боролися за прозріння народу заради розбудови нації, що тепер «прозрілі» виборці продають свої округи небувало швидко і дешево – по 200-300 гривень за голос. Ще не так давно грошовиті лантухи протягом одного-двох років підгодовували виборців благодійністю, щоб ті «правильно» проголосували. Тепер – «прозрілий прогрес». Ми ж не хочемо помічати очевидне: у нас народні не депутати, а кандидати в депутати – саме до дня голосування вони щедрі на подачки і гарну брехню, а в парламенті стають слугами, звісно, своїх панів – бо не приймають жодного закону на користь народу. Правда, можуть з трибуни полементувати про високі тарифи, низькі пенсії і зарплати, проти ринку землі… А які результати?
У селах європизовані селяни за безцінь здають в оренду земельні паї, і раді, коли їм дадуть якусь додаткову подачку, без відрахувань до бюджету. Ніхто не помічає «чорних» підприємців, які масово не платять до бюджету. Робота за «конверти» – український стандарт, як і масові офшори. Спробували б у Європі так обдурити державу! Я вже не говорю про олігархізований, не підвладний бізнес, який останнім часом до задушення наліг на «гідний і прозрілий» народ. Прозрілий лише для захоплення влади ще крутішим глитаям. А захистити свої права, агресора вигнати з територій, підняти суспільний резонанс навколо явних корупціонерів і казнокрадів – хай Європа і США за нас, славлених, це роблять. Від «національного прозріння» геть зникла жертовність при вступі на державну службу, яку замінило безсоромне: а що я можу там украсти?
І це ж треба, стільки часу виголошувати «Слава Україні», розповідати про історичних героїв і грандіозні перемоги в історичних битвах, щоб докотитися до ганебного поголовного ухилення від святого в кожній нормальній країні обов’язку перед державою – сплачувати податки, і до не менш ганебного світового визнання України найбільш корумпованою і найбіднішою за рівнем зарплат, пенсій і соціальної допомоги масовим верствам населення! Того населення, якому прийшли слугувати молоді обличчя.
Тож для порівняння наведу яскравий приклад гідності і Слави, але в іншій країні, це й може допомогти вам самим визначити, що твориться догори ногами й з ідіотією в головах «патріотів» українського суспільства.
Спочатку процитую мовою оригіналу відомого державного діяча Фінляндії: «Прежде чем тратить огромные деньги на оборону, нужно создать для людей тот уровень жизни, который они захотят защищать».
З таким розумінням привів Фінляндію до незалежності і розквіту військовий і державний керманич Карл Густав Еміль Маннергейм. Він виходець із Швеції, здобув військову освіту у Росії, командував Ніжинським драгунським полком імператорської царської армії, дослужився до генерал-лейтенанта, брав участь у Російсько-Японській війні. Коли після Жовтневого перевороту Фінляндія стала відділятися від Росії, у січні 1918 року погодився очолити ще не створену Фінську армію. Почав з того, що на півдні країни розформував підлеглі більшовикам військові частини, заручився підтримкою країн Антанти. Згодом очолив комітет оборони Фінляндії, створив лінію Маннергейма, вдруге одержав зовнішню допомогу у протистоянні з СРСР. Бо допомагають тому, хто й сам старається щось робити, а не лише скиглить про допомогу, а то й звинувачувати когось, хто не поспішає допомагати.
У серпні 1944 року парламент проголосив маршала Маннергейма президентом країни. З вересня 1944 року до весни 1945-го фінське військо звільнило окуповану Лапландію від німців. Згодом шведа за національністю, колишнього генерала Російської імператорської армії назвали батьком сучасної Фінляндії.
Спробуймо відшукати в героїчній українській історії такого батька нації. Хоча крові в боротьбі за Україну пролито, безумовно, набагато більше, ніж за Фінляндію. Якось уже цитував Ліну Костенко:
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки,
А знову скрізь те саме, що було.
Кусі Путіна, дивись, і Україна території поверне та розбагатіє
Якби зібрати в міцний кулак войовничу енергію всіх соцмережевих і телеекранних патріотів, та вдарити нею по Москві, дивись, може б і Кремль розвалився. Втім, такої енергії ніколи не збереш докупи, та й сили її вистачить хіба що для отого «Кусі Путіна» та для інших героїчних розповідей про те, якою могутньою колись була Україна, і що Кубань теж українська. Такі «грізні» заяви борців з агресором за територіальну цілісність і справедливість вважаються ледь не подвигом в ім’я Вітчизни, оскільки вони належать до «історичної правди», якою й проводять прозріння нації.
Втім, якось прочитав у росіянина Олександра Солженіцина: «Мы все вместе истекли из драгоценного Киева, «откуда русская земля стала есть», по летописи Нестора, откуда и засвитило нам християнство. Народ Киевской Руси и создал Московское государство».
Ця цитата з «посильных соображений» Олександра Солженицина, опублікованих у спеціальному випуску «Литературной газеты» від 18 вересня 1990 року. Скажіть, що нового з цього історичного факту придумали наші горлопанні патріоти? Натомість, вони протягом трьох десятиліть мусолять мізки співвітчизників нібито своїм історичним відкриттям.
Від них прочитав і таке: «Соціальна і політична криза VIII-IХ століть накрила країни Європи, тоді Слов’янська імперія Русичів простяглася аж до Уралу. Королева Франції Анна визнала, що Русь стояла вище Франції».
Звісно, цим історичним фактом треба пишатися, але не використовувати його для замилювання очей співвітчизників від фактів сучасної «гордості». Запудрювати українцям мізки історичною героїзацією і не вивчати історичних уроків: чому розвалилася та імперія Русичів, чому зараз французи живуть набагато краще, ніж колишні володарі такої величезної території – українці?
Як уже зазначав, малонаселена Фінляндія зуміла відірватися від Росії, більше того – в 1940-му відбила агресію могутньої Червоної Армії, а Україна нічого такого не добилася. Чому? Бо в неї не було Карла Маннергейма? Але ми он як гордимося Грушевським, Винниченком, Скоропадським, Петлюрою, Махном і цілою низкою інших захисників нації! Правда, коли найбільш войовничі з них драпали за кордон, прикривати їхні спини довелося, по суті, дітям, які увійшли в історію як герої битви під Крутами.
Так, вони герої. А ті, хто послав їх на вірну смерть? Їхнім героїзмом теж просвітляємо націю? Хоча ні вони, ні їхні «героїчні» армії, ні пізніше Степан Бандера зі своїми вояками не вибороли для України того, чого добився для Фінляндії колишній генерал Російської царської імперії Карл Маннергейм.
Ні, всі наші войовничі діячі заслуговують на історичну пам’ять і вшанування. Безумовно, вони своєю мужністю проявили відданість Вітчизні. Але для сучасного суспільства, на мою думку, важливішим є не стільки їхня героїзація, як вивчення їхніх історичних уроків. Адже багато їхніх помилок і ганебних провалів досі повторюються. Бо й любов до Вітчизни в багатьох своя, тільки собі вигідна. І якщо національні вожді не учать народ глибоко мислити, бо, певно, розуміють, що слабо мислячими легше управляти, – то хоча б до порад світових світил дослухалися.
Наприклад, римський історик Саллюстій просвіщає і нас: «Батьківщині можна служити і гарними промовами, але по-справжньому прекрасне служіння їй – добрими справами».
Це стосується і тих, хто працює на розвиток економіки та соціальної сфери, і тих, хто бореться за розвиток культури і панування соціальної справедливості.
Зупинюся на ще одному історичному факті.
Наприкінці 1988 року Київська письменницька організація на чолі з Іваном Драчем надіслала телеграму голові Ради Міністрів СРСР Миколі Рижкову про те, аби не допустити нового підвищення цін з першого січня на сільськогосподарську техніку, будівельні матеріали, пальне та мінеральні добрива – щоб не доконати село. Адже й без цього колгоспи й радгоспи заборгували державі 200 мільярдів карбованців. І це при тому, що переробні підприємства заробили на сировині сільських господарств 120 мільярдів прибутків. Письменники сподівалися, що телеграму підтримають керівники республіки, але ті побоялися. І Москва не звернула уваги на послання з Києва, оскільки воно було самотнім.
Зараз же взагалі майже не бачу подібних ініціатив від представник творчої інтелігенції, видно, вона зайнята розбудовою нації – гарними промовами. Ними мову й культуру захищає, настирливо шукає білі й чорні плями у вітчизняній історії, але не помічає занепаду економіки і того, де діваються українці.
У 1929 році нас було 80 мільйонів, що більше, ніж росіян. На кінець комуністичного режиму – більше 50 мільйонів. А зараз?.. І за кожен рік – мінус в межах 250 тисяч. Якщо й далі українське суспільство вимиратиме такими темпами, а ще більшими – розбігатиметься по закордонах, то недалекий той час, коли нікому буде прозрівати для розбудови і нації, і держави. А щоб Україна нарешті стала на правильний шлях розвитку, потрібно, переконаний, щоб хоча б відсотків двадцять суспільства твердо усвідомило, що лише ми самі зможемо це зробити, лише самі повинні згуртувати для цього увесь народ.
Леонід ЯКОВИШИН,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
